Ми поверталися в Україну з Норвегії. Вирішили їхати через Швецію, щоб у Карлскроне сісти на паром до Гдині.
Жовтнева сонячна погода була чудовою. Краєвиди центральної Швеції — ще кращими: озера, хвойні ліси, стародавні камені, залишені льодовиком десятки тисяч років тому.
Ми не поспішали. Паром у нас був лише наступного ранку. Тож їхали за власною стратегією: без надриву, приїхати завчасно, щоб вистачило часу і заселитися в готель, і прогулятися містом. Ми завжди подорожуємо саме так.
Втім, скандинавські дороги — це суцільне задоволення. Тому 530 км від норвезького Сарпсборга до шведської Карлскроне нагадували поїздку на фунікулері десь у дендропарку.
Але здивувала мене в тому тріпі не лише шведська природа. На якомусь відрізку дороги я помітив, що за мною вишикувалася ціла колона — машин 8, а може й 10. Знаку заборони обгону не було, роздільна лінія — не суцільна. За нашою Seat Ibiza їхали Audi, BMW і, звісно, Volvo — шведи не бідні.
Їдемо так 10 кілометрів, 15 кілометрів… І тут до мене доходить: я рухаюся 80 км/год — це ліміт на цьому відрізку маршрута 27. І всі за мною також їдуть за правилами.
Так, дорожні камери є, і їх чимало — навігатор постійно про них попереджає. Однак ділянок, де можна обігнати, теж вистачало. Але ніхто цього не робив. Не прийнято.
Не пам’ятаю, скільки ми так їхали, але довго — аж поки не виїхали на ділянку з вищим лімітом. І тоді весь цей автопарк, ніби за командою, швидко мене обігнав і помчав далі у своїх справах.
Тож у Швеції обмеження швидкості сприймають буквально: 80 км/год — значить 80 км/год. Навіть якщо тебе бачать лише дикі гуси на озері.
І так, у скандинавів порядок. Усюди. А ще — адекватна самодисципліна. Принаймні саме це ми відчули і в Данії, і в Норвегії, і в Швеції.