Коли ми в’їхали до Відня, перше, що кинулося в очі — спокійний трафік. Машин багато, година пік, але ніхто нікуди не поспішає. До центру, де був наш готель, дісталися доволі швидко, і тут нас зустріла характерна риса багатьох європейських міст — тіснота.
Так, усе чисто. Так, акуратно й функціонально. Але місця, м’яко кажучи, небагато. І саме тут я зрозумів: у Європі компактні автомобілі — це не про мінімалізм, а про життєву необхідність.
Під’їхали до готелю — і одразу стало зрозуміло: паркування не буде простим. Я рушив уздовж вулиці, звернув за квартал, проїхав ще трохи — і місце знайшлося. Дякуючи габаритам нашої Seat Ibiza, ми таки припаркувалися.
Пішки повернулися до готелю, поселилися. І тут з’ясувалося, що в них є власний паркінг. Спочатку 15 євро за добу здалися мені дорогою ціною. Потім стало зрозуміло: для центру Відня це майже подарунок. Але проблема виникла в іншому — і буквально на рівному місці.
Ми просто забули, де залишили машину.
Звучить смішно. Але насправді — не дуже. Ніч за кермом, серпантини в тумані у Карпатах, майже вся Словаччина позаду, трохи блуканини у Братиславі — і як результат, повна втома.
Здавалося, що авто десь поруч — кілька кварталів. Але архітектура Відня підступна: вона водночас і унікальна, і однотипна. І в якийсь момент ловиш себе на думці: «невже важко було просто поставити мітку в Google Maps?»
Втім, десь за пів години ми таки знайшли нашу Ібіцу. Швидко сіли й поїхали на підземний паркінг готелю. Після всіх пригод того дня навіть звичайний номер здавався люксом.